Десятого числа.Десятого місяця.Дві тисячі двадцять другого року.У Полтаві вимкнули світло.У моєму серці ще горить моє Світло.Я не боюся померти.Вибухи.Розрухи.Сльози із кров'ю.Воля не в цьому.Я не бачу сенсу емоціювати.Бо той хто друг собі, не хоче смерті всім.Наклепи. Різкі висловлювання.Зловтіхи.Повна маячня.Я не боюся війни вже цієї.Людської проти людської.Люди проти людей.Нелюди зникли безвісти.Чомусь у чорну ікру.Згадую своє дитинство.Воно таке яскраве.Як те світло у попелі.Я та Квітка.Мальва.Малинова.Потім це стане моєю картиною.Вільною.В одязі.В роздумах.В розмові до Бога.Квітка залишається справжньою окрасою.І після війни.Це означає, що вона робить кроки у мені.Подорожуючи навкруги.Я не питаю:"А чому таке життя?"Бо мені це не потрібно.Класно.Дійсно.Справді.Я щаслива зараз у цьому моменті.Дитинство - гарна річ.Його просто треба віднайти.У собі.Не вважати що ти така собі леді, із дуже травмованою душею.Чи деякий хлопець із зарядженою рушницею та непохитною гіркістю.Ти - дитина.Віднайди її у собі.Через попіл Війни.©Альбіна Діденко10.10.22Картина - Томаш Ален Копера#моїдумки #сюрреалізм #війна #дитина #томашаленкопера #art #tomaszalenkopera #surrealism #філософія #children #thoughts #war
Комментарий недоступен
Что сказать то хотел?